райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прориву!), так ще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки – із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию – носи й не мекай!..
Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося – підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові – зерно ж їдять, а той цапки: «А я що – кіт, щоб за ними ганятися?» – «Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!» – «Поклич на третю до кабінету, – наказав Твердохліб. – Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!» Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло, – каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах – все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап’яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.
У другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник: говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п’ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.
Комірник бічком-бічком та за ним.
– Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?
Твердохліб у його бік навіть не глянув.
– То мені, мо’, пізніше зайти?
Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина – так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.
– Запрягай!
Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі – встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі – хоч у перевесло в’яжи. Їв не їв – падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.
– Ти хоч би себе пожалів! – плакалася Володьчина жінка. – Перевівся на мощі – страшно й глянути!
Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили – два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ
