у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була – палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху донизу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш – що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом – гах! – на всі боки…
Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим – лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.
Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району, – як там у вас оборонна робота? – справно відповідав, що робота «йде натурально» і Тарасівка до бомб та газів готова.
Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.
Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п’ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!
Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно – не витрусив? не загубив? – бо, не доведи Господи, посієш – суши тоді сухарі та збирайся до «казьонного дому»!
Обережно зламав сургучеві печатки, дістав цупкий білий папір. Вгорі було надруковано: «Цілком таємно!» – то ж Нешерет спершу замкнув ключем двері, а тоді вже взявся читати.
Вимагалося негайно, під особисту відповідальність голови сільради, забезпечити п’ять парокінних підвод. Куди і для чого, не писалося, повідомлялось лишень, що підводи мають прибути в неділю о восьмій ранку до району і на кожній має бути фураж для коней з розрахунку на два тижні і відповідно – харч для їздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одімкнув двері й вийшов у сусідню кімнату: дзвонити Твердохлібові.
Там на стіні, поруч із столом секретаря сільради, висіла здоровенна дерев’яна бандура, потемніла од часу. Багато років тому, може, ще до революції, прикрашувала вона стіни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратові більш сучасному, а сама помандрувала в глибинку. Привезли їх у Тарасівку таких аж два: одного повісили у сільраді, другого – в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосили, щоб тебе в районі почули. Тож коли хтось дзвонив із сільради або контори, – на півсела було чути: «Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!..»
З конторою можна було розмовляти тихіше – не надривати
