мазаниця, так до нього й липне. Як заїде обідати – кида мерщій свої ляльки і – до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.
Спить і Клара – поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би – нема сили й звестися.
– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся.
Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі заснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:
– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..
Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!
Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж неблизька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.
П’ять підвід – п’ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже й зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови спитають.
Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп «Червоний хлібороб» самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: досі ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє – малі, а шити – й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому – на босу ногу.
Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа й напросився:
– Я поїду.
Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від’їжджав – помічникові наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
– Як коні, йдуть?
– Ідуть! – весело Курочка.
– То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу зіскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й підсів до господаря. А згодом те саме зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне – коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив’язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
– Угостіть тютюном.
– А в тебе що: не вродило?
– Вродило, та, бач, забув.
– Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився
