Та пусти сюди тищу підвід – і то не заповнять!» – і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпівши, обернувся до Курочки:
– Мефодію, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
– Що там?
– Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!
Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.
– На здоров’я! – відіткнувся луною Іван. – Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?
– Куди?.. У Полтаву, мабуть.
– А далі куди?
– Гм, далі… Кудись та веде…
– А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!
– Таке й скажеш – немає! Десь та мусить бути кінець.
– А от немає! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто років їдь по ньому – до кінця не доїдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть… Того підвіз, того підсадив – розпитував би, хто він такий і яка йому випала доля…
– Так би ти й зумів по-їхньому! – заперечив Курочка. – Він тобі – бе, а ти йому – ме…
– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода… Зате ж і світу побачив би!..
І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.
А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав – напустив біленьку плівку на очі…
Їхали до пізнього вечора. Їхали й наступного дня – добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: па широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня, дві, три? – важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива – заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:
– Іване, поглянь, що робиться! – наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.
– Ну, хлопці, бути війні! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.
– Звідки
