(люди щойно розійшлися, Ганжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:
– Ви що, в дурня тут граєте?
– Було таке діло, – спокійно Ганжа.
– Ви ж комуністом були, дядьку Василю!
– А комуніст що – хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись… А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками…
– У дурня грати?.. Так я ж не вмію.
– Навчили б… Дурне діло не хитре.
– Та й ніколи мені – не до карт. Я соціалізм будую…
– Сам будуєш, Володю?
– Чого ж – і люди мені помагають… Тільки не всі.
– А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться – ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.
– Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо… Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо…
– Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?
– Для наступних поколінь…
– Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть – за все вам на тому світі воздасться. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться, хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!
– То несвідомий отак подумає…
– А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?
– Ніколи мені рахувати, – буркнув Твердохліб. – У мене й без цього роботи по горло.
– Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?
– Як – на кого? – здивувався Твердохліб отакому питанню наївному. – На державу… народ…
– А що таке держава, народ? – допитувався далі Ганжа. – Гаразд, давай з іншого кінця… Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців… От захворів Заволока, Яким… Місяць у постелі пролежав – ти хоч раз його провідав?
– Я йому лікаря з району привіз.
– Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не навідався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспі… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..
Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.
– А занедужає, приміром, корова на фермі, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разів на день забіжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка біля тієї ж корови порається, – зляже, то мимо її хати проїдеш – і голови не повернеш… Чому так, Володю?
– Марфа молока не дає, – пожартував похмуро Твердохліб.
– Мені здається, що тут
