познайомлю?
Твердохліб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасівки. Клацати – клацай, а до іншого – зась! Дівчина самим нам потрібна. А настане пора, ми їй такого режисера підшукаємо, що й про сцену забуде. Он хлопці які, як орли. Наталці тільки моргнути – будь-кого рушниками пов’яжемо!..
– То будемо копати, Наталко, чи почекаємо трохи?
Наталка звелася недбало: знала, бісова дівка, що Твердохліба боятись їй нічого! Відповіла, що можна й копати, а можна кілька днів і переждати. Буряк ще росте, як день – так і прибавка. І хоч Твердохлібові дуже кортіло першому в районі почать копати буряки, однак орден переважив.
– Вирішили: почекаємо до наступного тижня… Здається, все… Чи ще хто що має?
Ніхто нічого не мав. І тільки Твердохліб сказав:
– Тоді все, можна й розходитись, – лампочка блим-блим – і погасла. Локомобіль зіпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, літ з півсотні, не менше. Ще пан як привіз, як пустив у економії, то трудиться й досі. Од молотарки його одлучили – трактором веселіше, тоді Матвій Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дістав генератор, приладнав – і зачахкотів знову локомобіль на всю Тарасівку.
Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повісили лампочки лише в корівнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторі, та в школі, та в клубові, та ще у сільраді – оце, здається, і все. Завгосп ще хотів підкинути дві лампочки й голові, тим більше що й дроти тягнули мимо його хати, але Твердохліб не дозволив. Краще зайву лампочку у свинарник, а він почекає разом з усіма, поки прилаштують динамо-машину до греблі – вода вже хай крутить.
– Дайте час – заллємо світлом всю Тарасівку. А поки що потерпимо.
Тарасівці, правду казати, не дуже за тим світлом і побивалися: локомобіль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли і задихатися починає. То й світло таке: лампочки або розгораються, або ледь жевріють, і школярі тоді, які в другу зміну навчаються, носами в книжки:
«Тетяно Олексіївно, нічого не видно!..»
Ось і зараз – погасло зовсім. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обірвалось. Добре, що хоч місяць присвічує: повис угорі повний та круглий – ну видно, як удень! Ніч іще тепла, тиха – ніде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачаровані. А там, де густіші тіні, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений сміх: молодь тирлується. Цим і ночі мало. Чатуватимуть місяць, поки не зайде, а вранці не добудишся.
– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин підпира?
– Якщо тин, то не мій. У мене сурйозніший: шукай одразу на сіні у клуні.
– Весь, значиться, в тата?
– А що, було колись і в нас.
– Да… Закурити з досади, чи що?
Закурюють. Ідуть, гомонять собі стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодість. По травиці шовковій, з золотою вуздечкою. Що ні печалі їм зараз,
