орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!
Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.
А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.
Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов’язково до голови лізе обідати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусі не хочеться!
– А так, а так, – підігрівала, як у сопілочку, комірничиха. – Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.
Не встигли й упоратись – бригадир на поріг:
– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!
– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! – Маруся сердито. – Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!
– Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.
– Дякую, вже сама нарубала.
– Чого там, – втрутилася комірничиха, – хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи…
– Біля сараю сокира! – услід вже Маруся.
Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.
– Отак і мій, – скаржилася тим часом комірничиха. – Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кілька десятків та й їжте, хоч подавіться…
Упоравшись біля плити, стали готувати па стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної – по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці, ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.
Тільки зібрали на стіл – новий посланець. Тепер уже комірник.
– Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть… Оце ось куди?
Дістає сулію – під полою приволік. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й гріха.
– Господи, я ж іще і не вдіта! – забідкалась Маруся.
– Та йдіть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала їй комірничиха. І до чоловіка: – Став-но сюди!
– Градусів на сімдесят буде! – не втерпів – похвалився комірник. –
