тітки, – все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується, – шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть – ніхто й не помітить.
– Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!
– Ось платок!.. Оддаю задарма!..
– Камушкі!.. Камушкі!..
– А вот портсігари!.. Налетай, скоро нє будет!..
Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах – піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне:
– Купувать чи просто так?
– Та купувати ж!
Знехотя скине з плеча – приміряй.
Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.
Тут було мов трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.
Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Ні в кого не питав, де така річ продається, – не насмілювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш». І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди – ніг під собою не чув.
Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців – знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!
Точнісінько така, як її намалював Євген.
Як він її не помітив? Щойно ж мимо пройшов!
Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув па продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило, – став перекладати свій крам, щоб його краще було видно, і коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:
– Продаєте? – І ковтнув слину.
– Оце? – Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні. – Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.
– А що ви за неї хочете?
– А що в тебе є?
– Та борошно.
При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:
– Давай кілограм!
Грицько не став торгуватися: розв’язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.
