Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров страница 56
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній від мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
– Кого, хлопче, шукаєш?
– Та поїзда…
– І далеко зібрався?
– Та в Харків… По ліки… А вони проганяють, – кивнув у бік німців. – Не пускають.
– І не пустять, – ствердив залізничник. – Той поїзд тільки для німців… Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить – спасу немає.
– Всі ми зараз обезножені, – зітхнув залізничник. Обличчя його пом’якшало, він співчутливо дивився на Грицька. – Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?
– Не забуду… Тіки як я його упізнаю?
– Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш… Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука…
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна – добрий десяток. А вагонів, вагонів – як серед них Петровича того й шукати?
– Петровича? – перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник. – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув – забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: «Хоча б встигнути!..»
Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.
– Чого, дурню, гнав? – запитав сердито Петрович.
– Дак ви ж… зараз… їдете… – одхекувався Гриць.
– Який це тобі йолоп сказав?
Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицькові усе хоч бери та викручуй!
Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:
– Йому що: робити більше нічого?! Людей по шпалах ганяти!
– Я, дядьку, багато місця не займу! – став благати Грицько. – Я десь у куточку…
– В куточку, – чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович. – Багато вас таких, закуточників! А де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?
Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:
– Ану постій!
І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:
– Як тебе звати?
– Грицько.
– Грицько! –