Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров страница 53

Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров Великий роман (Фолио)

Скачать книгу

Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Беріть, помагайте!

      Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.

      – Сам донесеш? – спитав Івана.

      – Донесу.

      Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.

      – Галю, одмикай!

      Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.

      – Ти що, зовсім ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!

      – А плоскогубці?

      – Зараз винесу. А в хаті не смій!

      Пішов до хати, виніс обценьки.

      – Інструмент! – вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.

      Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:

      – Цей нате вам. Та не впустіть!

      Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.

      Їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:

      – Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жінок, – походіть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораїтись…

      – Пораїтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя. – Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!

      Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.

      – А нечистий їх знає! – відповіла Галя зовсім уже сердито. – Хіба ж вони скажуть?

      Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.

      Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:

      – Слушай, ти знаєш, що він привіз?

      І став розповідати.

      Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: «Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно».

      Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.

      Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.

      «Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – відповів коротко Йван. «Далєко?» – «Кілометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»

      Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів – завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поїхав!..

      Чи

Скачать книгу