пообіцяв чоловік за Пилипа. – Він тепер і рідній мамці закаже не спати! – Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі риб’ячі очі були холодні, як лід.
– Хоч поїсти дали б, – пробурчав Пилип.
– Ще встигнеш, – відповів йому Йван.
Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:
– О, до нас гості!
– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.
– Пардон, мадам! – розшаркався чоловік перед Тетяною. – Пардон, що без фрака й галстука! – Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: – Щасливий вас бачити. Жора! – розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.
– Ну, годі тобі! – зупинив його Йван. І вже до Тетяни: – гукайте Ашота та будемо снідати.
Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.
– Та одстав її к бісу! – аж розсердивсь Іван. – Ніхто тебе тут не зачепить.
– А може, він з нами воювати збирається. – Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.
– Ах, Туреччина! – закочував під лоба очі. – Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!
Їли довго й сито. Тетяна аж сп’яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:
– Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:
– Музика, туш! Жора показує танець!
Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.
Цыпленок жареный,
Цыпленок вареный…
Цыпленок тоже хочет жить.
Его поймали,
Арестовали,
Велели паспорт предъявить…
– А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очі, спитав Жора.
Його ноги вибивали чечітку – все швидше, швидше – тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:
Здравствуй,
