трапився хутір.
Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме – та краще уже вбивайте на місці та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! – всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село… Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки – лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього – махнуло рукою.
В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ніхто не виходив, і Тетяна врешті наважилася:
– Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.
Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.
Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі: підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.
У хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.
– Доброго ранку, – привіталася тихо.
– О Боже, як ви мене налякали!
Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.
Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум’янцем – чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше – од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.
– Та звідки ви?
– Звідти, – невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось
