вже трохи оволоділа собою – не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.
– Тс-с-с, – засичав на неї Ашот – Тихо ходи!..
Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже заховався, у дворі нікого, здається, не було – вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б
– Швидко ходи! – повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.
Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному підозрілому звукові. Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янів, що наступали з усіх боків, – ось вони, бур’яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні, – чіпляються колючками, тріщать, як скажені, – їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крізь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, і не зупиняючись, треба подалі забратися од села, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур’яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.
Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.
Потовкшись на скирті, обоє з’їхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!»). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село («Мабуть, Князівка», – подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.
– Ашот! – сказала Тетяна (в горлі їй запекло). – Спасибі тобі, Ашот!..
– За що спасіба? – спитав Ашот якось аж сердито. – Іти нада, спішить нада, а не спасіба!
– А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов, – продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:
– Я
