І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.
Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам’яніла, на нарах, і от-от настане світанок.
Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче – аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур… Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою… Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення… Вирішила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся… І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок – і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах… Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася… Спи, Івасю, спи… Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен… Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина…
Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі – буде досить, коли їх зв’язати докупи… Івась раптом заворушився, забубонів: «Ma, ма, он вони, ма!» – Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. «Спи, Івасю, спи!» – молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. Їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собі думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та світатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.
І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук. Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нічого чутно… потім крок… іще крок… все ближче і ближче… зашелестіло, зашкрябало в
