чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома, – вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. «Бідна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янів.
Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.
З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:
– Ой мамо, яка смачна вода!
Очі його так і сяяли.
– Правда ж, Ашот?
Тетяні теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.
А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.
– Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп’явся очима в хлопчину.
– Звідти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.
– А звідти, – відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.
– Що ти тут робиш?
– Корів оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, з-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя…
– Багато ж у тебе корів!
– А то не мої.
– Людські?.
– Не… Старости й поліцаїв… Я їм осібно пасу.
– То ти в них пастухом?
Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.
– Ви партизани, ге?
– Які там партизани! – злякалася Тетяна. – Звідки ти взяв?
Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:
– А ото що? Рушниця ж.
– То він підібрав по дорозі.
Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.
– А до нас сеї ночі партизани навідувались!
Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів.
