сам». – Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті.
Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..
«Цікаво, цікаво…»
Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку…
Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі зі сну очі, спитала, як бути з прислугою.
– Дівку одряди додому. Сьогодні ж.
– А що я там сама робитиму?
– Буде видно, – відповів непевно Гайдук. – Придумаю щось. – Про себе ж подумав, що слід повернути корову, яка стояла у комірника («На сохранєніє взяв! – божився наляканий комірник. – Щоб ніхто не попользувався!»), вкинути до сажа підсвинка, а то й пару, завести курей, качок і гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей із району, а німці люблять поїсти: що не поставиш – усе підметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. «Як намотаєшся по хазяйству, то й про женишків забудеш! – подумав злорадно. – Отак-то, голубонько!»
Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук і прийшов на півгодини раніше. Вони одразу ж поїхали за архітектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тільки загуло на вулиці.
– Ґутен таґ, гер Гайдук!
Був веселий, життєрадісний, ситий: по машині так і війнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Всю дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скільки збудував палаців, для яких вельможних панів. А не встигли зупинитися – вискочив із машини. Оббіг увесь двір, у кожну шпарку заглянув і все: ґут, ґут, – подобалося чи не подобалося.
– Транспорту обмаль. Три пари коней всього…
– Ґут.
– Я вже доповідав комендантові, поки що безрезультатно.
– Ґут.
– Циркулярку треба б поставити… Чиргикатимемо до першого снігу.
– Ґут.
Кругом «ґут», на що Гайдук не поскаржився б. Біс його й зна, що за людина!
І, водячи німця з одного кінця двору в інший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Світличну ні на хвилину. Навіть не дивлячись в її бік, міг би сказати напевно, де вона зараз.
А коли Мольтке нарешті поїхав – недовго й був, не лишився навіть на обід, хоч Гайдук і запрошував, пообіцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживає, все буде «Ґут», – коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено
