умовляти Тетяна. – Поки ти збігаєш… А за це ми тобі ось що дамо. – Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий. – Ось на, передай матері.
– Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати мої давно вже вмерли…
Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: – Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб’є.
– Хто це – дядько Лука?
– А староста… Я у нього й живу…
«У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.
– А ви, мабуть, голодні? – спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо візьміть.
– А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не їв?
– Нє, я поїв! Я уже снідав… Це мені на обід.
– Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об’їдатимемо?
– Та беріть! – В пастушка аж сьози на очах забриніли. – Я й без обіду… Я звичний…
Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:
– Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?
– А Колько.
– Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! – Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.
– Тіки хліба там мало, – сказав тихо Тетяні. – Зате картоплі багато… Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу. – З жалем зітхнув. – Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся…
А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.
– А собі? – ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.
– Бери! – аж сердито. – Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?
Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.
Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.
– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.
– Нє, – крутнув головою Колько. – У нашій школі поліція. І парти вже попалили.
– А вчителі? Вчителі лишилися?
– Лишилися. Тіки вони вже не учать.
«Те, що і в нас», – зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?..
Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди ж:
– А ви подоїть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбільшим.
– А тобі не перепаде?
– Нє…
Тетяна звелася, підійшла до корови.
