як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров’ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй одлягло трохи од серця: він її німцям не видасть.
– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.
Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція – зважилась:
– Я втекла з-під арешту.
– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?
– Гайдук… – І пояснила: – Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
– Ага, таки погорів! – аж вишкірився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
– Та за вас же і посадив… Наче я повинна знати, де ви.
Іван аж реготнув.
– А втекти як вам удалося?
Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.
– Нас випустив Ашот… З нами і втік…
– Ашот?.. Вірменин?.. Де він?
– Там, – хитнула в бік дороги Тетяна.
– Так кличте ж сюди! – І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стіл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:
– Ви як сюди йшли?
– Дорогою.
– Оцією? Що із села?
– Та, мабуть же…
Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.
– Знову, зараза, заснула! – вилаявся він. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!
Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:
– Гов!
– Ану злазь сюди!
Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.
– Знову спав? – запитав грізно Іван.
– Та чого б я ото спав!
– Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!
– Та чого б їм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз’юшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.
– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.
– Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!
Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:
– Об
