Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Анатолій Дімаров страница 54
В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
«Стережи, щоб не втік!» – наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – діставав чемодан за чемоданом.
«Зови фаетон!» – гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип під’їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одійди!» – став діставать парабелум.
«Стой, не стріляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі – рвонули учвал.
Як од’їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка…
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
– Замовчи! – простогнала Тетяна: її вже канудило.
Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
– Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
– Воювати, – відповів коротко Йван.
– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
– Хто під руку підвернеться.
– А як хтось із своїх? – допитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
– А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
– А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
– А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди… Слава