живі, – відповідали йому.
А він все допитувався:
– Ніхто не задихнувся?
– Та вроді ніхто…
– Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.
Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.
Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки – по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.
Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.
– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливіші, – Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.
– Всім жити треба, – лунало у відповідь.
– Тож і живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…
Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.
Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там – голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.
– Любить, значить, – сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.
– Еге ж, любить, – погодився чоловік. – Тіки тією любов’ю ситий не будеш…
То він оце і їде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель…
– І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
– Отак і живемо, – усміхнулася сумно жінка. – От у мене: мати хвора, дітей двійко… Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
– А як міняла не стане?
– Не знаю…
– Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: – Ну а німці дуже лютують?
– Лютують, – відповіла просто жінка.
– І вішають?
– Вішають… Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев’ять років, а другий ще менший.
– За що ж їх? – аж скривився дядько.
– Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли… Діти ж, вони з усього забавку зроблять. – Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей. – А німці їх половили
