слава Богу, – сказав тоді дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.
Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше руками й одразу ж заснув…
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
– Ану, пасажири, вилазьте: приїхали!
Пом’яті, заспані, люди полізли з вагона.
– А де ж Харків? – спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
– А ото що, не бачиш! – відповів сердито Петрович. – Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швидкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія – прямо до Харкова.
– Далеко ще? – поцікавився Грицько.
– Кілометрів десять, – відповіла сива жінка. – Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пішли, козаче? Наче Грицькові лишалося щось інше.
Харків зустрів їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулиці – зовсім не бруковані. «Так оце такий Харків?», – думав розчаровано Гриць… Та ось почалися дво- і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
– Бач, посікло як, – пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби. – І хатам он дісталося. – Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо – до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чимдалі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали з’являтися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.
Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали – вимагали щось дати.
Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу – суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:
– Дай хліба!
– А сала не хочеш? – відповів насмішкувато дядько.
– Дай, бо
