Мовчанка затягнулась, і Биховський нарешті вичавив:
– Я досі втямити не можу – як так сталось.
– Ну, у Грековича був жорсткий норов… – митрополит знов пильно подивився на ігумена.
– Норов був, але без його променистої вдачі він не зміг би приборкувати тих православних, які відкрито виступають в Києві проти нас. – Биховський нарешті відчув себе впевненіше і втупився малими темними очиськами у Рутського.
– Ви про козаків? Кажуть, у нього з ними були якісь суперечки.
– Кажуть, і не лише теологічні. Але то самі плітки, ваша святосте. – Ігумен відвів погляд на ікону Божої матері.
– Що саме ви маєте на увазі, брате Іоасафе?
– Подейкують, що отець Антоній позичив велику суму грошей в одного зі шляхтичів і не віддав, а пан про борг не забув і найняв козаків. Але то все лише пересуди, якими гомонять торговки на Подолі.
Рутський замислився і замовк. Іоасаф цим скористався і вийшов на хвилину з кімнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, які поставив на старий, порепаний стіл. Митрополит здивовано повів бровою.
– Ми тут з братією довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнівити. І вирішили ось цим. – Биховський нарешті усміхнувся і задоволено потер долоні.
– Що це?
– Османський щербет.
– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:
– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно»[1].
– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.
– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.
– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..
– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.
– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?
– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.
Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.
– Тут лід…
– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.
– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?
– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.
– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.
– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.
Розділ
Ісайя 2:12.
