style="font-size:15px;"> – Це Серджіо. Він супроводжує цю ікону і повинен пересвідчитись, що вона опиниться у безпечному місці.
– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаєш. До того ж сестер все більшає, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаєш.
– То зробимо тобі значний монастир, найбільший за усі інші сусідні, тут у Корці! – вигукнув Самійло.
Ігуменя зашарілась і ще раз зирнула у бік смаглявого італійця. Чимось він її зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матінка Серафима навіть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як сміє він так допікати її своїми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софія розізлитись так і не змогла, відчуваючи щось млосне у череві, таке незнайоме і дивне відчуття. Ігуменя заклякла від того невідомого їй стану, чи не грішить вона – сама позираючи з-під вій на чужеземця? Такі роздуми змусили її отямитись, хутко перехреститись і втекти до обителі.
– Серджіо, доведеться тобі тут трохи затриматись. Поки ми укріпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корці, – мовив Корецький латиною.
Самійло розвернувся у бік коней і ще раз усміхнувся у чорні вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софія, відмовить їхній владній матері у заміжжі, попри батьківську волю піде в черниці і врешті таки змусить Анну змиритись із цим, ба більше, матір зробить її ігуменею. Бо ж не пристало княжні Корецькій, хоч і неслухнянці, отримувати накази від когось. Корецькі завжди верховодили – і це знають усі русини. Та що там русини, королі! «Вперта сіра мишка!» – Самійло зареготав.
Італієць почув сміх князя і повів бровою. «Таки усе тут дивне. І родичі, наче й не рідня. То сваряться, то сміються. Холод і спека завжди в цих земях поруч». Серджіо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку він прибув у Річ Посполиту, на думку спали йому страшні хуртовини, які відрізали від світу Божого не те що села – цілі міста. Він йшов слідом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря і роздивився його. Не надто великий, однак із декоруванням на фасаді, круглою банею та мармуровими сходами. Самійло розповідав йому, що цю обитель зводив ще його дід – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловічим. «І хто зна, як тут опинились ці жінки»… – зітхнув італієць від згадки про рожеві щічки і ямочки на них. Своїм сміхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих італійок. Як же він скучив за домом! Серджіо до болю в пальцях стиснув оклад ікони.
Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самійлу швидко заплигнути. Втім, Корецького щось відволікло. Тут був ще хтось, і цей хтось стояв за чагарниками поруч із яром. Він дозволив князю себе помітити, вистромивши частину тулупа. Князь відступив від жеребця, торкнувся рукояті шаблі і посунув до незнайомця, готовий будь-якої миті вистромити її з піхов. Чоловік у чорній бурці, темному жупані, підперезаний плетеним паском сміливо вийшов назустріч. Він тримав листа у простягнутій руці. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь
