V
–Ігуменя Серафима зараз вийде, – прошепотіла черниця і сховалась за дверима.
Князь знав, що саме зараз усі сестри позирають на нього з усіх вікон та закутків. Але йому було не до того. Самійло шморгнув носом і позирнув на свої чоботи із коштовної жовтої шкіри, на яких чорніло плямою багно. Князя це дратувало. Він наблизився до кущів бузини біля монастирського ганку, нахилився, аби обтрусити бруд, як почув за спиною тоненьких сміх. Корецький миттю вибухнув, щоки його гінвно запалали, він випростався і потягнувся до шаблі – хто посмів сміятись із князя? Розвернувся – і настрій його враз змінився: рожевощока Софія, затуливши рота рукою, колихалась, як та маківка на вітру.
– Чого це ти смієшся, маленьке дівчисько! – Самійло відкинув гнів, підскочив до сестри, обійняв, і підніс її над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсім схудла.
– Припини! Я ж ігуменя!
– Ще й двадцяти нема, а вже ігуменя! Добре мати тобі вгодила! – Самійло все ще реготав, аж нарешті Софія змінилась у лиці.
– Постав мене на землю! – суворо звеліла вона.
Князь підкорився, однак продовжував її розпікати, ховаючи посмішку у темний вус:
– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.
– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.
– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.
Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:
– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.
– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.
Ігуменя
