в його пам’ять і час від часу виринав звідти. Та ще в найнезручніший для того момент. Примушуючи Іосифа намагатися згадати ще й слова, хоч марно – він їх не пам’ятав. Але мелодія попри це знов і знов нагадувала про себе. Унійний митрополит вже цьому не опирався.
Ось і зараз нав’язливий мотив знов його переслідував – поки він стояв на сходах і чекав. Іосиф самовільно прибув до православної школи на Подолі, розташованої в братському монастирі, без вартових пройшов до осередку схизматиків і тепер чекав на людину, з якою давно вже волів зустрітись. Іов Борецький. Він – лідер думок православних у цьому місті. Та що там у місті – на всій Русі.
Викладачі та учні братської школи висипали надвір і cпідлоба дивились на унійного митрополита, розкольника, який прибув так приголомшливо неочікувано. Але здавалось, гість від таких недобрих, косих поглядів аж ніяк не нервував. Роздивлявся білі кам’яниці, де навчають синів київських міщан, і зрідка поглядав на тих бурсаків – хлопців, які вже перейшли межу дитинства, але ще не досягли того віку, коли їх можна було б назвати чоловіками.
Братська школа у Києві багатіє – за підтримки козаків із Сагайдачним на чолі та за допомоги заможних міщан і міщанок. Он, Гальшка Гулевичівна віддала київській братії землю і статки, на які зведену цю школу. З якого це б дива жінці віддавати так багато на справу, по суті, політичну? Іосиф давно вже здогадувався, що в тому рішенні заможної шляхтянки є особистий мотив. Чи не той, що перший її чоловік Криштоф – син Іпатія Потія, який спочатку був православним єпископом, а потім влаштував Берестейську унію і став першим унійним митрополитом за підтримки Папи? Чи не конфлікт зі свекром змусив цю жінку так яро підтримувати православну церкву?
Іосиф перевів погляд на монастирську браму, над якою вже давно не б’ють у дзвін – його інтердикту кияни начебто притримуються, або ж роблять вигляд, що виконують наказ. Рутський припускав, що потайки панотці попри заборону відправляють служби і відпускюать гріхи – такий вже тут люд. «Може, Іов не прийде? Аби всі знали, що перемов із уніатами не буде…» – Іосиф зітхнув, дістав встромлені за пасок вишиті сріблом оксамитові рукавиці і збирався вже повертатись до карети, як раптом під брамою люд заворушився. В оточенні ченців у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотів Рутський, розтягуючи вуста у посмішку.
– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братської школи.
– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмішкою Іосиф ступив у бік Борецького.
Обидва заклякли за крок один від одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцію. Борецькому не до вподоби була широка посмішка уніата. Хто-хто, а він знав – Рутський при нагоді покаже і зуби.
– Ходімо до мене. – Ректор вказав рукою на ґанок і повів сходами до своїх покоїв.
– Ви чудово розбудувались за кілька років. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався підтримати
