часу напівзруйнований собор своїми білими мурами впадав в око на Чорному шляху. Проїжджим знаменував, що раніше стояв тут міцний давньоруський град. І одним своїм виглядом доводив марність і швидкоплинність усього в житті – бо ж найміцніші мури з часом руйнуються, слава вивітрюється і держави занепадають. Рештки храму слугували маяком для подорожніх, які долали цей шлях. Вони так і називали це місце – «Біла церква» – і спинялись перепочити під її стражденними, однак німими стінами. Та правду кажуть, що місця, які мають Божу іскру, врешті завжди відроджуються. Так і це місто воскресло, тут з’явилась нова фортеця, новий замок і в мурованому храмі знову залунали пісноспіви.
Анна помітила, як за вікном купчаться хати. Горнуться одна до одної, чіпляючись стріхами. Ліс відступав. Це знак, що княгинин дормез вже наближається до міста. Хазяйка вдягла хутряну шапку, поправила відкладний мереживний комір і всунула долоні у рукавички. І хоч спека не спадала, а на небі не було й хмаринки, княгиня мала постати перед містянами в найкращому вигляді.
Карета поволі проїхала замкову гору, біля підніжжя якої шикувались щойноприбулі воїни, і рушила у бік невисоких кам’яниць, зведених як Бог на душу положить. На триста осель білоцерківських козаків було стільки ж дворів міщан. І більшість із них були саме юдеями – торговцями і орендарями шинків. Бо що славному козаку треба? Місце, де він може спустити зароблені власною кров’ю гроші та врешті забутись. Дормез сунув все далі. Кагал був зовсім поруч. Долинув вуличний галас – співи та сварки, запах випічки та нечистот – все, що робить будь-яке місце на землі містом. Карета спинилась біля одного з будинків, нещодавно зведеного, а тому досі охайного. Візниця відчинив дверцята, і княгиня ступила на землю, нарешті розправивши спину. На дорозі вовтузились чоловіки, біля яких були розкладені барвисті скельця. І поки Аннин ромістр шукав Шломо Фабісевича, Корецька спостерігала, як майстри, які, здавалось, не помітили дормезу, сварились між собою. Чоловіки у довгих сірих темних фартуках виглядали заклопотаними – підносили кольорове скло до дерев’яних віконних рам і, вочевидь, були незадоволені – чи то роботою, а чи один одним. Таку зневагу до княгині осік, повернувшись, Сашко Пашкевич, новий Аннин ротмістр. Він вдарив одного з робітників нагайкою. Майстер зіщулився, кинув невдоволений погляд на темну жіночу постать і стрімко підвівся, тягнучи за собою напарника. Обидва низько вклонились княгині і позадкували до стіни кам’яниці, в якій чорніли дірами незашклені вікна. Анна схвально кивнула в бік командира, сина Григора, давнього її слуги, який багато років був їй у Лісниках урядником, виконуючи доручення та задовольняючи скарги залежних від Корецьких людей. Григір Пашкевич був добрим слугою, не опирався навіть найбільш жорстоким наказам пані та робив заради неї зухвалі вчинки. Анна віддячила йому, взявши на службу до себе його сина, хоч ще й надто молодого, та призначила його ротмістром. Після загибелі Євстафія, який
