Від того Анну пересмикнуло і вона відняла руку від скла. – Ви приїхали до нас, і це відважний вчинок. Ваша світлосте, ви дуже мужня.
– Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змірила співрозмовника зверхнім поглядом.
– Я не сказав вам своє ім’я, ваша світлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабісевич, – він знову сперся на свій ціпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.
Чоловік пошкутильгав у бік новенької незашкленої кам’яниці. Корецька вагалась, чи переступати їй поріг єврейського дома. Озирнулась. Вірні їй люди стояли стіною, яка відокремлювала пані від решти вулиці і, здавалось, цілого світу. Жінка відчула, що не сама попирає неписані русинські правила, які застерігали християн заходити у будинки вірян інших релігій. Може за тим, аби ті не піддавались сумнівам у правильності власної віри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька і зробила крок уперед.
Оселя Шломо Фабісевича була уставлена дорогими різноманітними меблями. Лави були застлані східними килимами, на столі – срібний посуд. Таке відчуття, що це помешкання не торговця-єврея, а заможного шляхтича. Шломо присів на господарський стілець і відклав палицю у бік.
– Кажуть, татари можуть прийти Чорним шляхом. – Княгиня не наважувалась сідати, і Шломові довелось потягнутись за палицею, аби встати. Не пристало сидіти йому при княгині, що вперто стовбичить посеред кімнати.
– Можуть, – дещо хрипло кинув єврей.
– Не вставайте. Я сяду навпроти. – Жінці на мить стало шкода чоловіка. Вперше від початку їхньої розмови вона відчула до нього щось добре. Однак княгиня все ще уникала перетинатись із Шломо поглядом – надто колючими та мертвими були ті чорні очі.
– Ви праві, ваша світлосте. Татари сунуться. І повірте мені, вони візьмуть мій рідний Бердичів і навіть можуть Білу Церкву. Хоч ми, євреї, робимо все можливе, аби цього не сталось. І я впевнений, що ви навіть знаєте, хто викликав ці напасті. Знаєте, хто розтривожив той бджолиний рій, – єврей знову хижо посміхнувся.
– А чому ви впевнені, що візьмуть? І чого ви тоді не тікаєте звідси?
– Я плачу тим хлопцям, що шикуються біля замкової гори, і я хочу вірити, що вони дадуть гарний бій. Але за мене і наших людей хвилюватися не слід. Ми даємо раду й татарським набігам і не боїмось селитись на цих землях, де небезпека чатує звідусіль. Бо лише тут ми можемо бути більш вільним, ніж будь-де інде у цьому світі, – Шломо говорив розмірено і навіть трохи замріяно. Промовивши останнє слово, він змовк і замислився. Корецька намагалась не переривати ту мовчанку. Вона все ще придивлялась до цього єврея. «Чи можна довіряти такій людині?» – роїлось в її голові, і вона все ще не була впевнена, що варто самій починати розмову про книгу.
Нарешті Шломо оговтався:
– Та що це я вам не запропонував їсти. Ви ж з дороги. – Фабісевич потягнувся за дзвоником. На його звук у дверях з’явилась жінка в чорному буденному одязі,
