одного… не хочу брати на душу другого гріха. Боже, прости й пособи мені».
Він вихопив револьвера і притулив до голови.
«Коли б не схибить…»
Покоївка скрикнула й затулила руками обличчя. Офіцер кинувся до Віктора, схопив і одвів руку. Постріл гримнув, куля влучила в стінку. Куся стояла навколішках і благала:
– Не треба… Вітю… не треба…
– Пустіть! – несамовито закричав той. – Пустіть! Яке ви маєте право мене тримати?
Він захрипів, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.
Принесли води, поклали Віктора на ліжко. Він потроху заспокоювався. Навколо зібрався увесь дім і тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.
Віктор підвівся на ноги.
– Де мій револьвер? – хрипучим голосом спитав він. – Не бійтесь… тут не буду стрілятись.
Всі мовчали.
– Я питаю, де мій револьвер?
Господиня квартири, не виходячи вперед, відповіла:
– Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.
– А… так я!..
Віктор схопив вазу для квітів і несамовито шпурнув її в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дім специфічним дзвоном. Віктора знову схопили й дали води.
– Присягаюсь іменем Бога, що вдома я пущу собі кулю в лоб, – сказав він Кусі, коли його пустили, благаючи не робити собі шкоди.
Віктор спокійно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.
Свіже повітря дихнуло на його морозом, й Віктор очунявся. Ступати було важко, думати важко, стояти теж. Він пройшов на бульвар і сів на лаві. Він ясно почував одне: треба йти десь доставати револьвера й пустити в себе кулю. Вішатись він не хотів – ця смерть була дуже гидкою.
Віктор встав і пішов просто по вулиці.
– Стривайте, товаришу, чи не продасте револьвера? – звернувся він до солдата, що йшов назустріч.
– Можна, – відповів той, виймаючи з кишені поганенького «Сміт-Вессона». – Що ж, давай зеленого керенського – твій буде.
Віктор дістав гроші. Тепер він був спокійний за свою долю й повернув додому.
Думка про Бога виринула в свідомості. Господи, прости й помилуй.
Віктор знав тільки одне: він мусить застрелитись. Йому здавалось прикрим, що він наробив такого ґвалту, бив, кричав. Треба було спокійно вийти й надворі… Принаймні не було б турбот. Може, зараз зробити всьому край? Ні, треба написати листи.
Він погладив у кишені револьвера.
Захотілось їсти. Віктор завернув у кав’ярню, замовив кави й цигарок. Курити йому було заборонено, бо мав слабкі легені, але тепер можна було дозволити собі таку втіху. Він запалив і затягнувся з жадобою. Гаряча кава й цигарка розважили його.
«Все-таки добре, що я налякав Кусю. Хай поплаче, так їй і треба. А як вона мене зрадила – як останнє падло. Вона чекала, коли я покину її… Але в той же вечір закликати до себе іншого! Хе, в той же вечір! Вона, мабуть, і зо мною шури-мури крутила, й з іншим.
