Спокій покинув його.
Він думав:
«Що я наробив? Так не можна було робити».
Вернутись до неї? Ні, це дуже смішно й соромно. То виходить, що він не буде більш ходить до неї щовечора, не буде більш цілувати її, голубити? Це було занадто боляче.
Віктор спинився, потер чоло рукою.
Так, так. Це розрив.
Страшне слово…
«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються. Та ні, я не можу зрозуміти, як це я не буду обіймати Кусю, як це? Та хіба вона витримає це? Всім відомо, що вона була трохи не нареченою моєю, у неї ж мала бути від мене дитина. Не розумію. Як це сталося?»
Віктор помітив, що йде не додому, а кудись убік. Він сів на лаву біля якогось будинку.
Бігти швидше до неї… додому. Не треба гаяти ні хвилини. Господи, як я її образив. Я її відштовхнув! Чи простить? Чи буде тією любою, маненькою Кусею, якою була для мене досі? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неї жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколішках мушу я прохати вибачення!
Віктор встав і хутко пішов до Кусі. Він твердо вірив, що випрохає в неї прощення.
«Звернув увагу на якісь слова. Ну що ж такого, коли вона кохається в красі? Це ж як всяка дівчина. Та вона ж молода. Хіба вона мене зрадила? Дурні ревнощі. Сидить в мені злість і під’юджує зробити прикрість комусь, бачити погане там, де його зовсім немає. О господи, поможи мені! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловік уподобався їй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли мені вподобається тарілочка з малюнком жінки, то Куся має право мене покинути? Як я зміг зробити таке безглуздя?»
А як не простить? Вона може сказати, що сьогодні я приревнував до малюнка, завтра – до подруги, позавтрому – до книжки. Я образив її. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить. Застрелюсь. Піду світ за очі. Тільки мене й бачили.
Перед будинком, де жила Куся, він спинився і почав думати, що їй сказати. Нічого не міг пригадати. В голові крутилась тільки одна думка:
– Хоч би простила, хоч би простила.
Віктор бігом піднявся по східцях й подзвонив. Серце застукотіло й заметушилось у грудях, в роті пересохло.
«Чого так довго не відчиняють? Ага, ось ідуть».
Не скидаючи навіть кашкетки, Віктор хотів кинутись у кімнату Кусі, щоб швидше притиснути її до своїх грудей, поцілувати й помиритись. Покоївка заступила йому дорогу.
– Панночки немає вдома.
– Як немає? Я бачив світло в її кімнаті.
– То я прибирала.
– Добре, я залишу цидулку. Пустіть.
Покоївка стояла на шляху йому. Без панночки вона нікого не пускає.
– Та що ви дурня вдаєте? Ви мене хіба не знаєте? Що я, перший раз тут?
Віктором опанував невиявлений жах, який обхоплює людину в темній кімнаті.
«Чого
