За вікном безжально грюкав сміттєвоз. Глянула на годинник – шоста ранку. Ще б спати і спати. Обережно потягнулася і скривилася: крім пульсування у скронях, боліло ще й все тіло. Із ліжком треба було терміново щось вирішувати, інакше вона тут не витримає довго.
«А тобі довго й не треба, – зловила себе на думці, – продати магазин – та й по всьому. Можна повертатися додому».
Зробила зусилля й попленталася під душ. Від води трохи полегшало. Сміттєвоз за вікном зробив свою справу і залишив територію голубам, що захланно підбирали розсипане сміття.
Ляна відкоркувала пляшку негазованої «Моршинської», котру завбачливо вчора купила в магазині, вилила трохи у рондель із ручкою, що слугував тепер за турку, і поставила на вогонь каву. У мить, коли пінка щойно піднялася цільною шапкою, Ляна кинула оком на стіл у вітальні: листівка. Клята листівка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкі літери. Цікаво, де тато її писав? Тут, вдома, чи в магазині? Ще раз прочитала: «Таємниця не помре».
Якась цілковита дурниця. Навіть передсмертна записка в батька, м’яко кажучи, дивна, як і він сам.
Але, виходить, якщо вона є, то татова смерть – не випадковість? В сонячному сплетінні неприємно засмоктало: що, як батько справді наклав на себе руки, або ще гірше – що, як його вбили?
«Стоп. Поліція проводила розслідування, – заспокоювала себе подумки, – висновок – криміналу в смерті Анатолія Яковенка немає». Але що тоді означає це батькове послання? І як його розгадати?
В кімнаті запахло кавою. Ляна похапцем запхала листівку в першу ж книжку, що трапилася під руку, й побігла рятувати залишки напою.
Перед кавуванням довелося відмити плиту від пригорілого жмиху, а після – підлогу від моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тіла.
Ляна на колінах терла широкі чіткі лінії, закусивши губу. Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла – надто погано його пам’ятала. Хоронили його у закритій труні, бо після смерті й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його і мертвим.
Ляна посварила себе за черствість і цинізм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, відчувати жаль втрати. А відчуває лиш тягар, що несподівано звалився на її плечі.
Пальці аж біліли від зусиль. Дівчина терла підлогу, ніби хотіла дістатися до того шару фарби, по якому ходила ще малою сама. Ніби силувалася відкопати спогади, які б породили хоч трішечки жалю. Проте сліди від крейди таки залишилися, ніби в’їлися у стару підлогу.
Ближче до десятої загуглила маршрут до татового магазину, закинула наплічник і вийшла на зупинку громадського транспорту. На вулиці вже припікало. Ляна зловила себе на думці, що шукає очима автівку Івана у дворі. Але даремно.
В тролейбус номер шістнадцять набилися люди. Здебільшого – пенсіонери, що дряпали пасажирам ноги величезними торбами. Ляна пірнула на заднє сидіння і майже втиснулася у шибку. Їхати потрібно буде до кінцевої, а потім, як каже Гугл, ще й добрий шматок дороги йти пішки. Вже хвилин за п’ять відчула,
