style="font-size:15px;"> Двері магазину були відчинені.
– Ніколай? – покликала впівголоса, щоб не налякати. Але хлопець не озивався.
Ляна увійшла всередину. В магазині було порожньо. У меншій кімнаті, що слугувала батьковим кабінетом, щось грюкнуло. Гамуючи серцебиття, Ляна обережно відчинила двері. Нікого.
Раптом з-за батькового столу випростався чоловік. Ляна відчула, як кров вдарила в п’яти, руки похололи.
– Перепрошую, – заговорив той дзвінко і неприємно, переминаючись з ноги на ногу. – Перепрошую. Я дуже незграбний. Стілець впав. Треба було підняти. Віктор. Стеж. – Простягнув руку.
Дівчина чула, як б’ється її серце:
– За ким стежити?
– О, так завжди. Так завжди, – прицмокнув той і сховав руку в кишеню. – Стеж – то моє прізвище, – простягнув руку вдруге. – Віктор Стеж.
– А-а-а-а-а, – зітхнула з полегшенням Ляна. – Ляна Яковенко, – відповіла легеньким потиском долоні.
– Співчуваю. Чув про вашу втрату, – похитав головою чоловік, запхав обидві руки в кишені й згорбився, ніби хотів скрутитися калачиком. На вигляд йому було років шістдесят, лисуватий і зморшкуватий. – Я був клієнтом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от річ одну навмисне для нього беріг, а він взяв і помер, – розсміявся із власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмішці. – Може, якщо ви замість нього, то глянете? – помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.
Дівчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приємно торкнувся шкіри.
– Працює, – підняв пальця вгору Віктор Стеж.
Годинник приємно пульсував у руці.
– Дуже. Дуже давня і коштовна річ. Ви ж бачите? Тільки ви можете оцінити. Донька такого батька. Ви ж бачите? – заглянув їй в очі.
– Угу, – Ляна примружила очі, щоб роздивитися дрібні візерунки на циферблаті. Вона зовсім нічого не тямила в старих речах, але зізнатися боялася. – Скільки просите?
– Копійки. Якби не потреба в грошах – я б повіз його продавати в Київ. А так – тільки вам можу довірити. Давня родинна реліквія, – зітхнув глибоко.
– То скільки?
– Три тисячі гривень.
– Ого, – Ляна звела брову.
– Добре, добре, не рвіть мені серце. Дві. Тільки для вас – дві, – надув губи чоловік.
Ляна трохи повагалася, але дістала з наплічника гаманець і відрахувала потрібну суму. Як-не-як, тепер це її бізнес. Треба вчитися заробляти.
Віктор Стеж розкланявся на всі боки і зник так само швидко, як з’явився.
– І що хотів цей шарлатан? – Ніколай стояв у дверях із двома стаканчиками кави і, як завжди, посміхався.
– Ти де так довго був? Я мало не вмерла зі страху.
– Магазин далеко, – знизав плечима той. – То що хотів Віктор?
– Приніс годинник на продаж, – махнула головою в бік полички, куди примостила
