записано. Він по кілька разів перевіряв, щоб я чого не наплутав, а часом і сам вносив товар до зошита.
Ляна звела брову: її тато і порядок, за розповідями мами, то були речі несумісні. Та й зі стану квартири видно, що він явно не педант. Ось як, виявляється, буває: вдома нехлюй, а на роботі – еталон порядку.
– А ось тут, – Ніколай махом перевернув старий стілець, що опинився під рукою, – тут номер власне на товарі, – провів пальцем по прямокутному шматку паперу, приклеєному до ніжки стільця. – Тут номер, і там, в зошиті. Розумієш? – глянув Ляні в очі, ніби вона мала дитина, а він – вчитель, що пояснює додавання.
– Розумію. Нічого складного, – посміхнулася у відповідь і відвела погляд. Дивитися у очі цього хлопця чомусь було моторошно.
– Запам’ятай! – підняв палець вгору.
До кінця дня Ніколай примушував Ляну знаходити номери на речах і відшуковувати їх у зошиті, ніби приймав іспит. Навіть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Ляні таке марнування часу добряче набридло, але покупців й без того не було, тож займатися чимось кориснішим не випадало. Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.
Старі речі стояли, лежали, висіли в кімнаті без будьякої системності. Поряд із шкатулкою з грубого дерева – радянський барометр з тріснутим шклом, на вішаку – старі армійські шинелі, а між ними – пожовкла від часу «канадська» блуза із рясним жабо – експонат вже Ляниних сучасників. Меблі різних часів і якості стояли притул одні до одних і, здавалося, аж штовхалися ліктями в тісноті. Поміж іншими експонатами – старезні зошити, теки, стовпці листів, зв’язані мотузками. Пахло нафталіном, фарбою і вологим папером. Ніздрі щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.
– Дядькоанатолій, – Ніколай чи то схлипнув, чи занадто різко набрав повні груди повітря, – дядькоанатолій купував в людей старі письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде і купить то все для історії. Але ще ніхто нічого з того не купив.
Ляна взяла перший-ліпший зошит, глянула на номер товару і відшукала такий же у книзі обліку. Побачивши, за скільки татко купив цю писанину, присвиснула:
– Так вести бізнес – повна дурня.
На очі Ніколая набігли сльози.
– Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурні, – поклала йому руку на плече Ляна, і хлопець аж відсахнувся з несподіванки. – Та й що я взагалі тямлю? Заспокойся.
– А я вірю, що хтось прийде, – надув губи Ніколай. – От вчора, наприклад! – зловив обома долонями дівчину за праву руку. – От вчора приходив поляк за листами. Живі гроші платив. Але я, дурень, того пакунку не знайшов. – Хлопець торкнувся долонею до губ і завмер: щойно він заперечував, що є дурнем, а тепер сам себе так назвав. Ляна поблажливо посміхнулася і махнула рукою, щоб не переймався. – Так от, зшитку я не знайшов, – продовжив після паузи Ніколай. – Як бачите, я до справи не вдатний.
Ляна зловила себе на тому, що, на диво, їй вже неважко розуміти мову батькового помічника. Звикла.
