худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.
– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.
– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.
– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.
Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?
Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.
– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.
У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.
– Ти де був?
– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.
– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?
– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.
– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.
– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.
Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:
– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.
Стефан не сказав нічого, хіба окинув жінку поглядом з голови до ніг.
– Вибач, – поклав їй руки на плечі Людвіг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вік, розумієш.
– Нічого дивного, – ледве стримувала тремтіння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – він звикне.
Євка прибігла й повідомила, що вже нагріла води на вмивання, далі подадуть вечерю, а купатися господарі будуть вже по тому, бо приготувати стільки теплої води до їх приїзду не встигли.
Людвіг показав Михайлині їхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посередині кімнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожній костюм і полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дістала зі скрині, яку вже встиг хтось перенести із повозу, просту сіру сукенку й одягла її. Переплела волосся і кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвіг. Аж підстрибнула з несподіванки.
– Ти мене налякав.
– Пробач. Не міг відірватися від того, що бачив.
