доню, – шепнула малій на вухо, – попроси у тата дозволу, щоби ми сьогодні дивилися, як він працює. Цікаво ж.
Відмовити Гелені Людвіг не міг. Поки дитина обмацувала пляшечки із товстого скла, викладені спеціально для неї на лаву, Михайлина уважно спостерігала за чоловіком, а потім, повернувшись у кімнату, навіть записувала, що він робить.
– Це буде особливий препарат, – піднімав очі до неба Людвіг. – Він може змінити світ.
Але до успіху, схоже, було далеко. Миші, яких спеціально ловили для Деревоєда, щоб той досліджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвіг дратувався, а одного разу навіть заслаб після чергової невдачі.
На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякі мікстури, і чоловік щиро тішився її успіхам.
– Якщо я вмру – буде на кого залишити справу, – дивився у стелю, лежачи в постелі. – Щоправда, тобі доведеться скласти спеціальний іспит на дозвіл, але за тим справа не стане.
– Дурний, – цілувала його в чоло Михайлина, – чого б тобі вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень – і будеш здоровим. Ось зараз принесу ліки, які зробила сама за твоїми настановами, – і тобі полегшає.
Михайлина спустилася в лабораторію за мікстурою від шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кілька днів. Людвігові миші, почувши, що у кімнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спеціально замовленої з Києва клітки.
– Такі налякані, – Гелена, що, як і зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки і вчепилася пальцями у прути клітки.
І поки Михайлина переливала ліки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькі дверцята і спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтіч, відсмикнула руку і перекинула клітку.
– Я хотіла їх погладити, а вони… – підняла на маму заплакані очі Гелена.
Михайлина, гучно зітхнувши, підібрала поли сукні й взялася роздивлятися маштаби трагедії. Клітка впала дверцятами донизу, і втекти вдалося лише одній миші. Залишати втікачку на волі не годилося, бо навіть одна вона могла наробити багато збитків у приміщенні, де зберігалися трави, коріння, насіння і навіть вже синтезовані з них речовини.
– Ти ж не скажеш татові? – поклала їй долоню на плече Гелена.
– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.
Поки Михайлина роздумувала, чим і куди приманити тваринку, та чкурнула під стіну у крихітну дірку за величезною дубовою шафою, в якій Людвіг зберігав пляшки для ліків.
Михайлина вперлася обома руками у шафу і, зібравшись на силі, трохи її відсунула.
Те, що побачила далі, здавалося витвором її уяви: за шафою ховалися невеличкі двері. Такі маленькі, що пройти крізь них можна було, хіба сильно зігнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в іншу кімнату, щоб не лякати мишу, а сама відчинила двері й ступила кілька кроків у темінь. Хоч всередині не було нічого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем підземний хід. Серце закалатало сильніше. Жінка
