частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.
Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.
Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.
Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.
– Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.
– Щось сталося?
– Здається, в мою квартиру хтось заліз.
Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:
– Щось вкрали?
– Ні, але мені страшно.
– Може, ти себе накручуєш?
– Слухай, ти мене маєш за ідіотку? Я дипломований юрист, між іншим. Ми кримінальну справу теж вивчали. Якщо я кажу, що в мене вдома хтось був, то в мене вдома хтось був! – кричала в трубку.
– О’кей, що я можу зробити?
– Тобто, якого біса я телефоную саме тобі, ти це хотів спитати? – Ляна вже не могла стримати емоції. – Між іншим, ти мій майже єдиний знайомий у цьому місті, кому мені ще дзвонити. Сам же номер і дав, пам’ятаєш?
– О’кей, о’кей, не кричи, – майже шепотів у слухавку Іван. – Щось придумаємо. Я зараз не можу розмовляти, але завтра заїду. Хочеш – камеру поставимо. Лягай спати.
Ляна кинула слухавку. Добре сказати – лягай спати. А як лягти, коли ще зовсім недавно хтось ходив по твоїй квартирі й перекладав речі? А що, як він і досі тут?
Ляна вічинила двері у ванну і вхопила в руки швабру. Далі обережно ступила в кухню і провела долонею по стіні, шукаючи вмикач світла. Натисла і видихнула: в кухні було порожньо. Більше в цій квартирі сховатися нема де.
Знайшла у вхідних номер Дмитра і натисла виклик. Той відповів майже одразу.
– Слухай, ти, звісно, не ображайся, – відповів на її емоційну тираду про все, що сталося, – але кому потрібна ваша квартира?
– Звідки я знаю? Але тут точно щось нечисто. Може, поліцію викликати?
– Скажу тобі як колишній слідак: хочеш згаяти час – викликай. Ну сама подумай – у вас нічого не пропало, камер ніде нема, подвір’я в центрі – прохідний двір. І головне – мотив. Який мотив у того, хто заліз у вашу квартиру, ще й, як я зрозумів, відчинивши двері своїм ключем.
– Так, замки цілі, – Ляна про всяк випадок оглянула двері – жодної подряпини.
– Одним словом, ніхто твого гостя шукати не буде.
– Дімон, мені страшно.
– Слухай, може, я тебе зараз ображу, але
