ти смішна. Це ж Нова пошта. У нас є вся база.
Надворі вечоріло, Ляна знайшла у валізі байкову сорочку й накинула на плечі – їхала вона сюди на два-три дні, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготів. Ще трохи – і доведеться влаштувати собі шопінг на місцевому ринку.
Дімон сидів на лавці, де вдень вигрівали на сонці кістки бабусі.
– А я вже тут не живу, – обвів жестом подвір’я. – Батьки у Бостоні. Емігрували у двохтисячних. Вчителі тоді ледве виживали. І сестричка там. А мене тоді залишили з бабусею.
– То ти живеш із нею, – Ляна сіла на лавку поруч й обвела поглядом вікна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.
– Бабуся померла недавно. Від раку.
– І мій тато помер.
– Чув. Співчуваю. То ось чому ти приїхала.
– Угу. Хоронити.
– Слухай, ми підемо на каву, – вперше за весь вечір глянув їй в очі Дмитро, – чи так і будемо тут сидіти, як старі?
Ляні відверто полегшало – розмову на неприємну тему закрито. Десь у дворі запищала автомобільна сигналізація. Дівчина мимоволі повернула в її бік голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом двері квартири.
– Коли ти поїхала в Київ, – Дімон запхав руки в кишені, – я навіть батькам своїм сказав, що вступати поїду в столицю і знайду там тебе.
– І вступив? – посміхнулася.
– Ні. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далі. Став слідчим поліції.
– То як тебе з поліції занесло в «Нову пошту»?
– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звільнили.
– Жалкуєш?
– Проблем – менше, зарплата більша. За чим жалкувати? Хіба за пригодами. А ти де?
– В Києві, закінчила юрфак, працюю в архіві.
– Теж з пригодами так собі, правда?
– Правда, – Ляна не знати чого заусміхалася. – Часом думаю, що вмру від нудьги.
Дмитро різко зупинився посеред дороги:
– А знаєш, що я подумав! Ну його до біса, ту каву. Поїхали на картинг!
Ляна навіть не думала сперечатися. Вже за півгодини, проїхавшись у майже пустій маршрутці, вони знайшли у центральному парку картинг і ганяли навперегін. Трохи завеликий шлем сповзав на очі, а двигун ревів так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.
– Правда, круто? – Дмитро подав їй руку і допоміг вилізти з автівки, коли час оренди закінчився.
– Крутезно! – Ляну розпирало від щастя. – Я давно так не дуркувала!
– І я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?
– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.
Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.
– За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.
Ляні
