я вже шкодую, що запропонував тобі допомогу. Здається, ти надивилася фільмів.
– Я не дивлюся фільмів, – показово відвернулася до стіни.
– То начиталася книжок.
– Думаєш, я все собі вигадую?
– Впевнений. Ти ж не плануєш вести на неї полювання?
– Я просто хочу знати, хто і навіщо був у моїй квартирі.
– У батьковій, – спокійно сказав Іван після паузи.
– Що? – Ляна вже встигла задуматися про своє.
– У батьковій квартирі. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаєш, хто має від неї ключі.
Ляна отеретіла. І цей туди ж.
– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.
– Шпигуватимеш?
– Є простіші варіанти. Встановлю камеру спостереження.
Іван ще раз зміряв кімнату кроками і знову сів у крісло.
– Добре. Я тобі із цим допоможу.
– Я не просила допомоги.
– Отже, самостійна і незалежна? – відкинувся на спинку крісла.
Ляна вже встигла пошкодувати про свої слова. І як вона тепер виглядає в очах Івана? Типова стара діва, яка хоче видаватися сильною жінкою.
– Добре, вибач. Я дозволяю тобі мені допомогти.
Іван звів брову вгору і з викликом дивився дівчині в очі, тому вона була змушена додати:
– Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи мені, будь ласка.
Іван посміхнувся:
– Я цим займуся. Тільки заради твого спокою.
Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Ніколай уже впорався з пакуванням замовлень і навіть продав кілька раритетних платівок старшому чоловікові, від якого неприємно пахло самотньою старістю. А точніше, сечею. До людей часто разом з віком приходить нетримання. І добре, якщо є кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикає і часом не розуміє, чому інші крутять носом. Може, її тато боявся саме цього, тому й завів стосунки з рудою фіфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, ні магазин, ні квартиру він тій жінці не віддав.
– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Ніколай, – не хотів про це говорити при вашому другові. Не подобається він мені, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас підслухав.
– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплічник, щоб віднести на «Нову пошту». – Якби ми хотіли про щось поговорити таємно, то пішли б кудись, де нікого нема.
– Та я не про те, – Ніколай, як завжди, посміхався. – Я чув, як ви казали про руду жінку з валізою. Я її знаю.
Дівчина покинула наплічник і підійша до вікна. Не хотіла, щоб Ніколай бачив у ту мить її обличчя. Серце вистрибувало з грудей.
– І хто вона?
– Я бачив її кілька разів. Вона приходила сюди із чоловіком, нашим постійним клієнтом. Той завжди купував у дядьканатолія найдорожчий товар – антикварні меблі.
Отже, руда жінка справді заміжня. Це багато що пояснює. Але
