сьогоднішньої вечері, – абатиса зробила паузу. – Нас небагато і ми дамо собі раду. До того ж з нами – одна з монастирських вихованок і вона допоможе мені при потребі. Ти не заперечуєш, Пракседо?
– Звісно, не заперечую.
– А що у нас із напоїв? – подав голос імператор Генріх. Він деякий час мовчав, крадькома поглядаючи на руську княгиню.
– З напоїв у нас, – почала перелічувати Адельгейда, вказуючи на срібні жбани при столі, – квас монастирський з м’ятою та коріандром, витриманий п’ять місяців у холодному льосі, пиво темне, густе, верхового бродіння та вино – одного з наших місцевих виноробів.
– Сестро, – Генріх з подивом повернувся до Адельгейди, – ти розумієшся в напоях?
– Брате Генріху, монастир – це величезне господарство, і мені, щоби був лад, треба знатися на будь-яких справах. До речі, на сьогоднішньому столі все наше – монастирське, і я не впевнена, що ви раніше щось подібне куштували.
– Тож почнімо з квасу, – запропонував священник. – А у ваших землях квас роблять, дитя моє?
– Роблять, різний, схожий на місцевий, але трохи інакший, – відповіла Пракседа.
Адельгейда, відчуваючи, що центр уваги зміщується, вирішила втрутитися:
– Зараз я розповім, чим вас сьогодні частуватимуть.
– Розкажи, розкажи, – підтримав сестру імператор. – Ось, що це – кругленьке, біленьке?
– Це – кульки з місцевого сиру, змішаного з травами, що ростуть на східному схилі монастирської гори. Поруч, такими невеличкими кавалками, – овечий сир, витриманий до пів року під гнітом в холодному льосі та натертий у передостанній тиждень дозрівання рожевим вином – тим, що в одному із жбанів.
– А де знаходите рецепти для приготування страв? – поцікавився Генріх.
– Самі складаємо, окрім того, маємо манускрипти про наїдки зі Сент-Галенського монастиря, що на острові Райхенау. Звідти щось беремо, але переважно – самі.
– Добре, сестро, а у вас у монастирі кожна людина робить певну справу?
– Так, – відповіла Адельгейда і повернулась до розповіді про наїдки, – а це тушковані боровики під соусом із сушених лисичок, сріблястого чебрецю та цибулі.
– Цибулі? – пожвавився прелат. – А звідки у вас цибуля? Я знаю, що це дуже дороге задоволення.
– Ще п’ять років тому, – абатиса розвернулася до брата, – коли Його Імператорська Високість повертався з військового походу, він привіз мені сім цибулин. Три ми скуштували, а інші почали розмножувати. І тепер маємо велику грядку цієї рідкісної та недешевої рослини. Скажу більше, ось у центрі столу стоїть глибока посудина. В ній цибулевий суп, творений в монастирі, саме з нього я й прошу розпочати нашу трапезу. Пракседо, допоможи мені наповнити чаші чоловікам.
– Ти дивись, зберегли, розмножили, а мені жодного слова не сказала, – радісно вигукнув імператор, приймаючи чашу із супом з рук Пракседи. – Я, до речі, й сьогодні не з порожніми руками.
Генріх поставив чашу і відійшов до спеціального невеличкого
