тут? – запитав ледь чутно.
– Це я, Всеволоде, – відповів жіночий голос.
– Хто? – вже з тривогою повторив князь.
– Жона твоя, Анна.
– А, добре… Володимир приїхав?
– Ще ні. Чекаємо з хвилини на хвилину.
– А Ростислав?
– Вже тут.
– Покличте його. Хоча ні, почекайте. Покличете, коли приїде Володимир.
Повіки князя обважніло зімкнулися…
Помираю… Помру, виходить, сьогодні. Не хочеться, ох, як не хочеться. Хоча життя, як для найменшого Ярославича, склалося. Терпіння мав завжди і в усьому. Не кремсав долю наліво-направо. Чекав, усе життя чекав. Не марно: зберіг і себе, і дітей своїх. Дай, Боже, їм віку довгого. Любив мене батько, мабуть, найбільше серед усіх синів своїх. Вивчитися дав. Недарма читаю і слов’янською, і латиною, і грецькою, і перською. Та й інші мови розумію – он коли посольства йдуть, то і тлумачів не потребую.
Не потребував… У минулому все… Лишилося дітям останні настанови… і відійти з миром: щось зовсім зле.
Темні тіні збігли стінами палат і заховалися, зсупонилися у кутку, чекаючи свого часу.
Князь застогнав. Княгиня кинулася до нього.
– Чого тобі, Всеволоде?
– Води, попити, – і світла, бо темно дуже. Чого так темно? Де Володимир? Чого не йде Володимир?
Тої миті рвучко відчинилися двері і до палат убіг спітнілий княжич.
– Батьку, я тут! – вигукнув Володимир і кинувся до хворого.
Слідом за ним увійшов Ростислав, молодший син Всеволода. Він став трохи подалі – мав острах перед покійниками. І хоча батько ще живий, Ростислав знав: смерть поруч.
Князю подали води. Внесли світла. День тільки починався, і надія на одужання лишалася.
– Що каже лікар? – Володимир рвучко звернувся до княгині.
– Він не хотів лікарів.
– Я ж казав, що треба робити. Чому мене не послухалися? Чому не покликали ченця Агапіта? Чому?..
– Володимире, ти заспокойся, – долинув слабкий голос Всеволода. – Поки що я тут князь, і всі виконують лише мої розпорядження. Знаю, прийшов останній день, тому і покликав вас. Сперечатися ніколи. Тож, прошу, залишіться, Володимире і Ростиславе, а решта вийдіть.
Усі тихцем полишили палати. Як тільки двері зачинилися, Всеволод звернувся до синів.
– Я підіймався на Київський стіл двічі. Востаннє утримував його більш як п’ятнадцять років. Я бачив різне і завжди намагався бути чесним і з братами своїми, і з племінниками. Звичайно, не всі згадають мене добрим словом. Прошу в них вибачення, і якщо вже сам я не в змозі сказати, то прошу вас, сини мої, їм переповісти. Особливо я завинив перед небожем своїм Олегом, сином Святослава, який потрапив до землі Тмутороканської, а потім через оману був проданий до невільничого ринку на Родосі.
Князь,
