образків головних свят християнських у золочених шатах, писаних тут, у монастирі, під наглядом отця Аліпія. Від свічок до центру тягнулося дванадцять променів-ланцюжків, що сходилися до невеличкого золоченого Розп’яття, яке кріпилося до сфери, а та – до стелі.
«Є люди, – подумав отець Нестор, – які допомагають і сіють добро, а є що піклуються тільки про власну гординю. – Чернець із болем згадав невинну кров, нещодавно пролиту в лісі. – Скрізь одвічна боротьба світла і темряви».
Ченці і вірні разом творили молитву. Панувала натхненна тиша, і в цій святості лунав голос ігумена Іоанна, який наставляв монастирську братію останніми роками. Молилися за мир і спокій, за упокій душі князя Всеволода і всіх померлих та невинно убієнних, за князя нового – Святополка, сина Ізяслава, за майбутнє кожної людини на землях Русі.
Молився отець Нестор, і поруч з ним молився маленький Петрик.
Нова влада
Пряма дорога від Турова вивела подорожніх до Жидівської брами. Потягнулися невеличкі, охайні будиночки, що тіснилися один до одного. Тут жили торговці, лихварі, кравці, гранувальники, майстрові різних справ.
Охоронці при воротах розгубилися, бо приїзду майбутнього Великого князя Київського з цього боку не очікували. Та місцева юдейська громада опанувалася миттєво і вже вийшли наперед двоє з них, несучи хліб-сіль. Де вони його взяли, важко сказати, але таки зуміли.
– А де весь люд? – запитав князь, приймаючи дари та розглядаючи нетиповий вигляд купки зустрічаючих, що були у довгих, майже до п’ят, підперезаних пасками, хламидах.
– Всі чекають на тебе, княже, біля Золотих воріт, – відповів один з них.
– А ви чого ж тут? – запитав князь.
– А хто б тебе тут зустрів, якби нас не було? – запитанням на запитання відповів юдей, зіщулившись та жмакаючи ярмулку.
Святополк розсміявся. Він поважав людей кмітливих. А цей був саме таким.
– Як звати тебе?
– Шмулем.
– Чим займаєшся?
– Та, різним. Трохи торгуємо, трохи шиємо, трохи іншого…
– Чекають біля Золотих воріт… – Святополк трохи подумав, потім покликав до себе Любомира. – Що скажеш?
– Думаю, що входження до Столу повинно бути урочистим, – відповів київський посланець. Його ліву щоку перетинала глибока рана, що деінде трохи кровила.
– Тоді до Золотих воріт, – вирішив Святополк. – А вам, – звертаючись до купки юдеїв, – дякую за зустріч. Ще побачимося!..
Почет Святополків повернув праворуч і, об’їжджаючи мури, попрямував уздовж земляного валу.
Князь Святополк входив до Києва через головні ворота. В народі вони називалися Золотими і були збудовані ще за часів Святополкового діда – Ярослава.
Новий владник височів на білому коні. За ним гарцювали вершники, і найближче до майбутнього Київського володаря – Любомир. Це побачили, і натовпом прошелестіло:
