на кшталт: чим гірше – тим краще. Інакше кажучи, вирішив Володимир звільнити стіл Київський чужими руками, і цими руками стали половці. Ні, він не вдається до таємних перемов, він чесно воює на чолі свого війська, але разом з тим ніколи не рветься вперед і при найліпшій нагоді відступає.
Так ми програли одну з перших баталій. Ту саму, де загинув його брат Ростислав. Володимир першим тоді накивав п’ятами, і його хвалені чернігівські війська слідом за ним. Ми й виходили на бій важко. Спочатку, як зустрілися – сперечалися, сварилися. Я нагадав йому про постійні змови проти мого батька, про ув’язнення моєї мачухи Гертруди, про випадкову, але зовсім не випадкову, смерть брата мого Ярополка і ще багато чого. Та обставини змусили йти на цілування Хреста і спільний похід. Надто вже близько біля столиці почали нишпорити половці.
Той бій… За стратегією ми зайняли весь простір в урочищі, тим самим скоротивши перевагу половців у людності. Відступати означало наражати на загибель всі три дружини: мою, Володимирову та Ростиславову. Аж раптом, ще до початку дій, військо Володимира відійшло, а згодом і зовсім зникло. Утворилася прогалина, куди й кинулися сотні половців, з кожною хвилиною звужуючи простір для маневру наших військ. І хоча руські воїни вправніші за кипчаків – ми побігли. Ворогів було вдвічі більше.
Ми відступили до Стугни, стрімкої й повноводої. Кинулися перепливати, і десь на середині річки я почув крик. Ростислав, що був праворуч, почав хапати повітря, бити руками по воді, щось голосно вигукнув і врешті повільно зник на глибині. Половці не переслідували нас за Стугною. Їхній передовий загін випустив для годиться кілька стріл, одна з яких і наздогнала молодшого брата Володимира.
Тіло Ростислава ми знайшли вночі за десятки верст за течією, – Святополк зрештою перевів подих.
Здавалося, що все це він більше говорить для себе, а не переповідає митрополитові Єфрему про події, що затиснули князя з різних боків.
– Пам’ятаю, як Ростислава ховали. – митрополит нахилив голову, перебираючи вервицю. – Бояри хотіли перевезти тіло до Чернігова або Переяслава. Але ти, княже, наполіг, і я тебе в цьому підтримав, поховати, як і належить, з усіма почестями у Софії Київській. Я тоді ще запитував, де ж Володимир. – І та історія з посланником Любомиром… – Ти чого, княже, хочеш? За чим прийшов?
– За порадою.
– За порадою, кажеш? А чому раніше не йшов? Чи гординя настільки заїла, що і світу білого перед собою вже не бачив?
– Не знаю… Може, ви й праві, Владико, – князь видавася розгубленим. – Я думав про це. Можливо, справді, все тільки в мені, і всі ці напасті, що прийшли на наші землі, теж через мене. За інших обставин не полізли б половці на наші землі. Хоча ні. Вони настільки підступні, що одне пообіцяли б, а зробили інше.
– Не картай себе, княже. Є влада світська, а є духовна. Та все в руках Господа. Якщо поклав Всевишній на нас випробування, то ми на це заслужили. А чиї гріхи спокутуємо – свої чи дідів-прадідів, то відомо тільки Небу.
– Так
