на слова. І, звичайно, записуй події, бо так і немає у нас до сьогодні правдивої історії. В інших землях є, а у нас розкидані хроніки, якісь уривки. Але розмова між нами. Зрозумів?
– Звісно.
– Ще одне: ось, візьми сувій – це мої записи подій і вчинків. Приведи їх до ладу та перепиши начисто – хочу князю показати.
– Дякую, отче, за скарб цей.
– Ну, от і добре. Іди з Богом, займайся справами, а я ще тут походжу, поміркую.
– Благословіть, отче.
– Во славу Господа, прийми благословення на послух, що виведе країну нашу з небуття, – ігумен Іоанн тричі перехрестив ченця.
Рішення
Задумливий сидів Святополк у княжих палатах. Щойно закінчилася розмова з митрополитом Єфремом. Порада Владики була вкрай несподіваною. Звичайно, вирішувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.
Митрополит порадив Святополкові взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутніших родів половецьких. Вже й наречену намітив. Вибір припав на наймолодшу дочку Тугоркана – Іліарту.
– Треба посилати сватів, – прошепотів Святополк і голосно: – Знайдіть Любомира!
За хвилину прибігли челядники.
– Немає ніде Любомира, все обшукали.
– У лісовички він своєї. От приворожила!.. Може, то і добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте мені Мару.
– Вона тут. Вже годину чекає.
– Як чекає?
– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присів, побачивши, як змінюється обличчя Святополка.
– Турбувати!.. – аж заревів князь, – вона мати моя, скільки можна повторювати. Пригрілися тут. Ти, як звати?
– Криворуч.
– Що за імена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двоє – до командира лучників, підете у військо.
– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.
– Ні.
Цієї миті до палат зайшла Мара:
– У чому прикрість, князю? Чи не я причина?
– Потім якось скажу, мамо, – князь знітився.
– Пробач їм, синку, – Мара благально глянула Святополкові у вічі. – Знаю, що через мене, тому й прошу.
– Не шанують вони княжого слова.
– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.
– Добре. Як я тобі відмовлю? Дякуйте матері моїй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.
– Дякуємо, княже. Дякуємо, пані-мати, – челядники ще не вірили, що все обернулося на краще.
– Та яка я вам пані-мати. Я – Мара, – і серйозно до Святополка: – Ти хотів мене бачити?
– Так, мамо.
– Розповідай.
Князь переповів матері розмову з митрополитом Єфремом і про вибір майбутньої княгині.
