заплатити данину половцям, і тоді вони згодяться на його князювання. Це було зухвало й образливо. Князь розлютився:
– У нас все вирішує громада. Вона мене сюди закликала, і не якимсь зайдам вирішувати наше право влади. До холодної їх!
Дехто з бояр кинувся відмовляти Святополка, та князь стояв на своєму.
– Ні, ви тільки послухайте, вони будуть нам указувати в нашому домі. Та не буде цього ніколи, – Святополк рвучко піднявся з місця. Почав нервово ходити. Всі напружилися, чекаючи гніву княжого. – Я сказав до холодної, та ще й батогів кожному. Щоби знали, куди приїхали, таті шолудиві.
Воїни схопили послів і, не зважаючи на їхні пручання, потягнули до холодної.
– Залиште мене самого, – суворо мовив князь.
Бояри похапцем вийшли із зали. Підвівся і митрополит Єфрем.
– Що ж, княже, бачу не найкращі часи чекають наші землі. Молімося, Господь милостивий, – і перехрестив Святополка.
Князь нічого не відповів.
Попереду зріла війна з половцями, сумнівів не було, інакше посли не поводились би так зухвало. Тільки прийшов до влади, не встиг ще розібратися з усім, а тут – до зброї. Народ і так втомлений постійною колотнечею, що зчинилася в державі. Та і мій прихід до влади, впевнений, далеко не всім до вподоби.
Невже вони думають, я повірю, що Володимир просто так вирішив стіл Київський віддати? А чому ж тоді в пущі посланців, які мчали до мене, посікли? Облогу на всіх дорогах влаштували? Добре, що Любомир пробився, інакше я ще й зараз сидів би в Турові. Він розповів мені, що допомогла йому ворожка лісова, яка знала кожен кущик, кожну стежку. Провела через дику гущавину на забутий шлях. Біль притамувала, кров зупинила, дала ліків і харчів у дорогу. Треба її розшукати. Доручу це Любомиру, він вправний боєць і вірна людина.
Шум надворі відволік князя від роздумів. Двері різко розчинилися і до зали влетіла веремія людських тіл. Князь побачив трьох охоронників, які намагалися вгамувати немолоду жінку, і це їм мало вдавалося.
– А ну, цитьте, – вигукнув князь, – що таке?
– Так… ось… княже, ти наказав привести ту навіжену, що вчора зустрів біля Золотих воріт. А вона дійсно не в собі. За палець мене вкусила, – поскаржився один з охоронців, потираючи руку.
Посеред зали стояла простоволоса злидарка, дико озираючись на всі боки.
– Відпустіть її, – і до жінки: – Підійди-но. Тебе, здається, Марою звати?
Жінка глянула на Святополка, і в якусь мить пелена зійшла з очей.
– Святеку, синку, – і заплакала спочатку тихо, а за мить голосніше, – Святеку, – забилася риданнями.
– Господи, мамо, – ледь чутно промовив князь.
Підбіг, підняв з підлоги, заглядаючи у вічі, цілуючи понівечене обличчя.
– Матінко, матусю… Що вони з тобою зробили?
Так вони стояли якийсь час, обійнявшись, – Великий князь Київський та божевільна злидарка. Розповідь її була короткою.
– Коли
