VII. Саме цей намісник Бога на землі коронував князя Ізяслава на Королівство Руське, і саме сьогодні цю корону з правдивого золота із коштовним камінням піднімуть на моє чоло.
– А тепер, – князь знову повернувся до дійсності, почувши голос митрополита Єфрема, – прошу причаститися Священних Дарів Господа нашого, Його плоті та крові. Підійди, княже.
Святополк прийняв Дарів Священних, підняв голову і побачив прямо перед собою аскетичний лик святого Іоанна Златоустого. Слова великого Святителя, почуті багато років тому тут, у храмі Святої Софії зазвучали знову:
«Будь-яке таїнство не принесе ніякої користі, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе і чуже усякому гріху».
Святополку здалося, що перед ним не зображення, а жива людина, яка зараз розмовляє з ним. Він настільки був сповнений побаченим, словами, що все ще віддалено звучали, відчуттям високості миті, що не помітив, як митрополит звернувся до нього.
– Княже, з тобою все гаразд? – Владика стурбовано заглядав у вічі Святополкові.
– Так, так… – відповів князь, – тут просто Іоанн Златоустий… до мене…
– Що Іоанн Златоустий? – не зрозумів митрополит.
– Приходив до мене, – і вбачаючи здивовані погляди, на видиху: – Явлення було!
– А-а… – тільки й відповів митрополит. – Ходімо, княже, на подвір’я, коронувати тебе будемо привселюдно.
За якусь мить урочиста хода з’явилася перед застиглими в очікуванні киянами. Князя Святополка облачили в пурпурову великокняжу мантію, вручили символи влади: скіпетр і державу. Митрополит Єфрем поклав на голову нового очільника країни золоту з коштовним камінням корону, ту саму, якою колись коронували його батька.
– Слава! Слава! – пронеслося відлунням у натовпі.
– Слава! Слава! – багатолюдний хор підхопив, переливаючи радість з вуст у вуста.
Наступного ранку князь Святополк скликав велику нараду. Запросили бояр померлого князя Всеволода та бояр, які прибули з ним із Турова. Сиділи тихо, насторожено, з-під лоба поглядаючи одне на одного. Як воно тепер обернеться? Хто залишиться при владі, а хто піде? Вони завжди були супротивниками – турівські та чернігівські, завжди намагалися дошкулити одне одному. І ось маєш: до однієї зали покликані вирішувати спільні справи. А справи то були київські, і не тільки, а й усієї Великої Русі.
– Що набундючилися, наче сичі? Раджу забути, що було раніше, бо інакше голови полетять і мигнути не встигнете, – князь пригладив широку бороду. – Ви у нас головні мужі, хто ухвалюватиме рішення, – і з паузою, – ну, і я, звичайно.
Цієї миті відчинилися двері й до зали ввійшов митрополит Єфрем у супроводі кількох єпископів та попрямував до відведеного вищому духовнику місця. Всі піднялися і вклонилися. Святіший благословив присутніх і звернувся до князя:
– А чого, княже, ти не проводиш раду в стінах Святої Софії? Там
