потрійним голосом. За мить його спів підхопили вовки, несучи відчуття тривоги і страху. Кияни заціпеніли.
Князь Святополк похмуро дивився на це дійство. Потім повернувся до одного зі служників і, вказуючи на шамана, стиха промовив:
– Це він робить у нас вперше і востаннє. Ти мене зрозумів?
– Звичайно, княже!..
Почекавши, доки шаман скінчить свої вправи, Святополк люб’язно звернувся до половчанки кипчацькою:
– Радий тебе бачити, донько великого Тугоркана.
– Мир тобі, Великий Київський княже! – відповіла Іліарта, і всі, окрім половців, перехрестилися.
Люди настільки втомилися від воєн, що саме слово «мир» з вуст половчанки сприйнялося, як знамення.
– Дай Боже! Дай Боже! – прошелестіло натовпом, що потроху після шаманства приходив до тями.
Почет, повз Лядську браму зайшовши на територію Києва, попрямував мощеною великим плоским камінням дорогою, що пролягала у глибокому яру, до Верхнього міста.
Княжий оповісник проголосив, що церемонія вінчання відбудеться за три дні.
Третього дня приїхав Тугоркан, а з ним – чоловік п’ятдесят. Половецький хан був худорлявий, так само, як і Святополк, високого зросту, мав різке, пронизане зморшками обличчя, невеличку бороду, заплетену донизу. На грудях на шкіряній шворці висіло велике срібне зображення вовка. Він був старший за Київського князя майже на двадцять років, жвавий і сильний.
Останніми днями у Верхньому місті кипіла робота. Гурти тесль правили столи і лавки для великого святкування. Весільний обід вирішили проводити на Княжому дворі Ізяслава – Святополка. Київський очільник, як і говорив, розмістився у палатах свого батька. Звичайно, тут все потребувало лагодження: Княжий двір багато років простояв без догляду. Тільки Димитров монастир, зведений за часів Ізяслава, перебував завдяки піклуванню насельників у доброму стані. Постійна присутність братії вберегла від пограбувань та пожеж і будівлі Княжого двору.
Місцем святкування для простого люду обрали велике торжище, що останнім часом перемістилося на площу перед Димитровим монастирем. Тут також майстрували столи та лавки – було зрозуміло: зійдеться увесь Київ. Серед люду ширилися розмови, що наїдків та напоїв очікується безмірно.
Лишалося незрозумілим, де відбудеться вінчання князя Святополка та Іліарти. З цього приводу й зустрілися за день до події Великий князь та митрополит Єфрем.
– Я думаю, Ваша Святосте, що повінчаємося ми з половчанкою в Соборі святого Димитрія, – князь Святополк мав заклопотаний вигляд.
– Якось надто відгороджено, – відповів у задумі священник. – Свято ж для всього міста, та й не тільки – для всієї країни.
– Ну, не у Святій же Софії з половчанкою одружуватися? – Святополк ще раз наголосив на походженні своєї майбутньої жони.
– Ні,
