чого треба порядкувати, он, подивися. – Ліворуч від головного храму темніла напівзруйнована будівля.
– Я, до речі, хотів тебе запитати, що це? – промовив Володимир.
– Це – недобудований храм Святого апостола Петра, закладений моїм старшим братом Ярополком, але… – Святополк пильно подивився на Володимира.
– Так, Ярополк, Ярополк… – Володимир відвів очі.
Запала досить тривала тиша. Київський князь гукнув обслугу, щоби принесли чогось випити та трохи наїдків.
– Ну що, брате мій, княже, розповідай, що з тобою сталося і чим воно закінчилося, – було видно, Святополк знає про події в Чернігові, але хоче все почути з перших вуст.
– Утратив я Чернігів, повернувся до Переяслава, – Володимир низько схилив голову, розмірковуючи.
– Ну, завважимо, ти знав, що так може статися. – Святополк пильно глянув на Володимира, – Не чекав появи Олега? Довго трималися?
– Вісім днів. А половці, що прийшли з Олегом, тим часом грабували передмістя Чернігова, – Володимир обхопив голову руками. – Ох, Олег, Олег!
– А чого ти чекав, княже? За дідовою настановою: Чернігів – Святославовичів вотчина.
– Якби я того не розумів, то бились би до сьогодні, та й батько перед смертю наказав полишити Чернігів. А так миром домовилися, щоби людей не нищити даремно.
– Добре, що розумієш, – Святополк підвівся. – Чує моє серце, не остання у вас з Олегом суперечка. Є й у мене до нього свої питання.
Князь чернігівський і тмутороканський Олег зіскочив з білого в яблуках коня. Новий господар зайшов до спустошеного палацу. Він був високого зросту, русявий, з блакитними очима, богатирської постави. Від таких чоловіків жінки втрачають розум. Бороди не носив – наслідок тривалого перебування у Візантії. Взагалі після Царгорода в Олега з’явилося багато звичок і вподобань, не притаманних русичам.
Ось і зараз Олег, бажаючи трохи перекусити, зажадав кусень хліба, вина та оливок.
– Обід куди накажете подавати, княже, сюди чи до вітальні? Там уже трохи прибрали, – ключник шанобливо схилив голову.
– Сюди, і залиште мене на самоті. Хай би хто прийшов, нікого не пускайте. – Князь зняв накидку. – Принесіть води помитися з дороги.
«Ну, що, княже, ось ти і зайняв своє місце! – звернувся сам до себе Олег, – місто спадкове. Все начебто від самого початку було передбачено дідом твоїм. Але не врахував, складаючи свій заповіт, Великий князь, одного: молодим важко очікувати, доки відійдуть старші. Тому молодь не зважає на вік, втрачає повагу, не йде на поступки, навіть цілуючи Хреста, забуває про зв’язки родинні. Князі-ізгої – так, здається, таких кличуть.
Тоді, в битві під Черніговом на Нежатиній Ниві року 1078-го в жовтні третього дня, за що ми билися? Що хотіли доказати нашим дядькам? Що отримали зрештою?
Дика січа була. Ніхто нікого не милував. Стільки люду полягло. Коні хрипіли, мов скажені. Списи ламалися, наче сухі гілки дерев. Кров не бризкала навіть. Вона лилася наскрізь,
