І в любовних вправах теж. Але те, що вміла ця дочка степів, не можна було порівняти ні з чим.
Коли двері за ними зачинилися, княгиня вихором накинулася на чоловіка, зриваючи з нього одяг, пестячи і мнучи його тіло. Князь вмить із господаря перетворився на жертву нестримної жаги. Його обдало буревієм любощів, що часом переходили у відверту грубість. Пристрасть, про яку його попереджали, закрутила Святополка чорториєм, у якому змішалися: бажання, сміх, сльози, військові звитяги дорослого чоловіка і дитячий захват маленького хлопчика, що тільки-но відчув материнської ласки.
Княгиня втаємничено промовляла незрозумілі кипчацькі слова, лащила Святополкове тіло, все більше нуртуючи вже і без того розгарячілу князеву кров.
І коли вони досягли піднебесся, їхні подихи злилися в єдиному тваринному зойку, що розлетівся далеко за стінами Княжого палацу.
Тої ж миті, не зупиняючись, Іліарта обернулася хтивою, вгодованою кішкою, яка, крадучись, почала розніжувати свою пристрасть у бажання чоловіка. Ластитися і шепотіти, шепотіти шелестливі слова.
Її смоляне волосся було схоже на довгі водорості, що обплітали князя, не даючи дихати, заворожуючи нестримністю, гранню божевілля.
Святополк відчув себе на тонкій кризі, що то провалювалася, і він з головою занурювався під воду, то, навпаки, утримувала його, і він, мов риба, хапав ротом повітря.
А Іліарта ластилася, голубила князя. І він, могутній, грізний, загубився, сповитий хтивістю. Вона знову і знову розбризкувала любощі, доводячи Святополка до краю, за яким лише біла, нескінченна рівнина. І він приймав це, він хотів, він прагнув зайти за межу пристрасті, відчути найбільшу насолоду…
…Скільки це тривало – годину, більше – невідомо. Князь прокинувся безсилий і спустошений.
– Іліарто, – погукав він. Відповіді не було.
Князь погукав ще раз. Потім відкрив двері у передпокій і побачив, що його молода жона спокушає і пестить одного з його охоронників.
Святополк заревів диким звіром. Кинувся до горниці, схопив короткого кинджала і полоснув по горлу охоронця, який впав замертво, так і не зрозумівши, що діється. Схопив за довге волосся свою жону. Заглянув їй у вічі і… не побачив нічого, крім безкрайої хіті.
Ні страху, ні розкаяння – тільки хіть…
Наступного дня молоду княгиню разом з усім її почтом спорядили до безіменного острова, що самотів на протилежному березі Дніпра. Там стояв невеличкий рибальський будиночок, який з часом перелаштували в княжу резиденцію.
Відтоді острів отримав на честь дочки половецького князя назву Тугорканів.
Хан Тугоркан, прочувши про події минулої ночі, тільки схилив голову. Він бо знав про згубну хворобу своєї молодшої доньки, але мав надію, що одруження якось угамує її. Тим більше, видали її за одного з найвпливовіших князів Русі – Великого Київського князя Святополка. Не сталося. Що він міг зробити? Саме за таку безтямну і нерозбірливу пристрасть він колись скарав на смерть матір Іліарти.
– Вибач,
