князь промовив наче стиха, та його слуга, як завжди, виринувши невідомо звідки, мовчки кивнув у відповідь. Олег був впевнений, що кожне його слово буде виконане.
Устина князь Олег сам інколи сторожився. Справжнє його ім’я було Юстиніан. Хто він і звідки – ніхто не знав. У нього був дивний, темний з червоним відливом колір шкіри і такий самий колір волосся. Очі – глибокі, чорні. Одне слово – красень. Коли вони вдвох десь з’являлися на люди – білявий князь і його смуглявий слуга, погляду від них неможливо було відірвати.
Князь кілька разів перевіряв свого слугу і завжди впевнювався в його непохитній відданості.
Князь Олег у супроводі Устина і десятьох вершників повільно їхав Черніговом. Він давно тут не бував і тепер придивлявся до кожної споруди, впізнаючи і не впізнаючи успадковане місто.
Люд стояв, не знаючи, як їм реагувати на появу нового князя – надто часто Чернігів переходив з рук до рук. Звичайно, шапки поскидали і голови хилили в поклоні. А дівчата вже шепотіли між собою: «То князь має жону чи ні?»
Олег їхав мовчки. За мить трохи пришпорив коня і попрямував на захід, у бік Болдиних гір. Князь пам’ятав, як ще у зовсім юному віці вперше потрапив туди, як приголомшили його тисячолітні дуби, чи, як їх в цих місцях називали, «болди», а внизу ярилася повновода, стрімка річка. Вона диким змієм огортала гори і неслася далі. Тоді один із батькових бояр, з яким вони досліджували історичні місцевості, показав Олегові таємну печеру, в якій переховувався невідомий чернець. Вони навіть трохи говорили з відлюдником, розділивши його скромну трапезу. Олег як зараз пам’ятає, що то були простий хліб і вода, але якогось надзвичайного смаку. Пізніше князь дізнався, що зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Тепер, стоячи на верхівці одного з давніх пагорбів, Олег згадав ту світлу історію зі свого дитинства і від неї подумки перенісся до подій останніх десяти-п’ятнадцяти років.
«Щодо жіночої уваги, я звик до неї – вона мене супроводжувала завжди і скрізь. Якби не ця прихильність, то невідомо, чи проїздив би я зараз Черніговом, чи скнів би десь на галерах, а то й взагалі був би відданий на поживу родоським хробакам.
Через що все-таки Всеволод хотів мене знищити? Невже так боявся, що я піду на головний престол? Можливо. Але тоді, насамперед, треба було боятися Святополка. Він був і, як показав час, не без підстав головним здобувачем столу Київського. А Всеволод його намісником до Новгорода відправив. Князя – намісником. А до Тмуторокані намісником – простого посадника Ратибора. Святополк тоді стерпів. Я не стерпів би, а він…
До слова, щодо мене князь Святополк ніколи жодним словом злоби. Хоча я, нехай і побічно, завинив через смерть його батька.
Коли я в кайданках прибув до Царгорода, то був прийнятий при дворі імператора Никифора ІІІ Вотаніата. З мене зняли залізяччя і, надавши відповідне моєму статусу місце проживання, призначили домашній арешт.
Але за короткий час від Київського князя
