владу над людьми, особливо над жінками. Від початку наших стосунків ми й години не могли пробути одне без одного. Було щось божевільне у наших любощах, у тому, скільки ми кохалися. Я навіть долучилася до його походів на Бамберг та до Італії.
Так було років три-чотири, а потім Генріх захопився миколаїтами, і все пішло шкереберть. Він, як і кожен наділений великою владою, прагнув ще більшої влади. Найгірше, що суперником у владній боротьбі став глава Святішого Престолу – Папа Римський. Згадала я тоді нашу першу зустріч із Генріхом, на якій був присутній отець Пасхалій, і слова імператора про майбутнього місцеблюстителя папського столу. Тож плани визрівали давно, і хто міг передбачити, що в усій цій історії з миколаїтами, Папою Римським, моїм чоловіком та ще багатьма високими сановниками певну роль відіграватиму я – княгиня руська Пракседа.
З появою миколаїтів – одного з бродінь у нетрях християнської віри, наше родинне життя з Генріхом разюче змінилося. І те, що діялося під час їхніх ритуалів, і те, що зі мною робили чужі мужі в присутності мого чоловіка, я згодом розповіла на соборах у Констанці та П’яченці перед великолюдним натовпом. Соромно і прикро все це було зносити, але я тоді була певна своєї правоти.
Чи правильно я зробила, що свідчила проти свого чоловіка? Чи варто було дослухатися до вмовлянь герцога баварського та його дружини? Чи треба було ставати на бік Папи Урбана ІІ?
Мабуть, ні. Чоловіка я любила і люблю до сьогодні. Сановники згодом примирилися, а я останні роки тільки й роблю, що переховуюся, тікаю весь час невідомо куди. І зрештою їду додому…
…Наступного дня, ближче до вечора, незвична карета з дванадцятьма молодими вершниками супроводу проїхала через Золоті ворота – головну браму міста Києва.
Надворі стояв 1099 рік від Різдва Христового.
Імператриця Великої Римської імперії, дочка Великого князя Київського Всеволода Пракседа повернулася додому…
Смерть князя Всеволода
Минав третій день Страсної седмиці, місяця квітня, року 1093-го від Різдва Христового.
У Видубицькому монастирі готувалися до служби. Ченців зібралося чимало – прийшла братія з обителі Печерської, схимники зі Звіринця, інших монастирів.
Помирав князь Всеволод. Хворів він давно, та останніми днями стало зовсім зле. Тож братія зголосилася відправити спільну службу, щоби почув Господь слово чернече і подарував князю або полегшення, або світлий спочинок.
Вечірня розпочалася о шостій. Не вистачало місця у соборі – стояли надворі, поза храмом. Люду зібралося сила-силенна. У молитовному слові раз по разу поглядали на пагорб, де різьбленою тінню чорнів Княжий палац.
Монастир Видубицький був давнім, трохи молодшим за Печерський, і мав легендарну історію своєї появи.
Сталося так, що у часи Володимира Великого, в дні, коли князь остаточно визначився щодо віри, за його жорстким наказом, і тільки за його, бо ніхто в цій країні не був вищим за головного очільника Держави, статую першого серед усіх богів поганських Перуна скинули з підмурку.
Зібравши
