й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.
– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.
Аарон остовпів.
– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.
– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.
– Але це якась помилка, – повторив Аарон.
– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.
Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.
– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.
Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.
– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?
– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.
– Хто питає?
– Аарон Гінзбурґ.
Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:
– Приймальня директора.
– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.
– Пан Малберрі зараз на зустрічі.
– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.
Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще раз, але цього разу не дістався далі комутатора. Впавши у найближче крісло, чоловік спробував дати лад думкам. Минув ще якийсь час, перш ніж він знову взяв слухавку.
– «Фрідман, Фрідман і Яблонський», – озвався голос.
– Це Аарон Гінзбурґ. Мені потрібно погомоніти з Леонардом Фрідманом.
Його негайно ж з’єднали зі старшим партнером. Аарон неквапливо розповів, що сталося, коли він з’явився у своєму офісі цього ранку, і про результат двох наступних телефонних дзвінків.
– Тож ваш батько весь час мав рацію.
– Що ви маєте на увазі?
– Рукостискання завжди було достатньо для Кертіса Малберрі, але коли ви маєте справу з його сином Рексом, слід переконатися, що ви прочитали написане дрібним шрифтом.
– Ви припускаєте, що рація на боці Малберрі?
– Звісно ж, ні, – сказав Фрідман, – лише закон. Поки контролюватиме шістдесят шість відсотків акцій компанії, він може диктувати свої умови. Ми вас попереджали про
